1970
Мені 23 роки, я кидаю навчання. Або, краще, мене виганяють з інституту, де я вчився на інженера. Того дня мені довелося набратися мужності, щоб зізнатися в цьому матері. Вона була вчителькою, заміжня за колишнім якудзою, і дала мені дуже суворе, високоморальне виховання. Вона хотіла, щоб я займався науками і вже уявляла собі, як моя освіта веде мене прямо в «Хонду». Коли я повідомив її, що факультет технології більше не хоче мене, вона залишилася незворушною зовні, але в її очах читався відчай. А я вийшов з дому і три години ходив по холоду вздовж кварталу Синджуку, переповнений змішаними відчуттями страху і свободи.

1972
Я наймаюся як актор під псевдонімом «Beat» у «Фурансуза», кабаре, що більше спеціалізувалося на стриптизі, аніж на кабукі. Взагалі-то, перші тижні я працював там, головно, хлопчиком-ліфтером, але потім великий комічний актор, манзаї Сензабуро Фукамі взяв мене під своє крило. Незабаром я створив там комічний дует «Two Beats», я називав себе Біт Такеші, а мій друг був Бітом Кійосі, і ми вдавали чокнутих. Ми були злими, дратівливими, пародіюючими, жорстокими, але нас прийняли, і у середині 70-х ми мали великий успіх і трохи популярності.

1976
Ґран-прі в конкурсі молодих акторів-манзаї на NHK, найпопулярнішому каналі в Японії. Я стаю зіркою маленького екрану.

1981
Моя перша роль в кіно, я граю бездарного і продажного поліцейського у фільмі Ікуо Секімото «Данпу Ватарідорі».

1983
Моя перша справжня роль в кіно у фільмі «Щасливого Різдва, містере Лоуренс!» Наґіси Осіми, де я граю сержанта Хаара, складного персонажа, зачарованого Заходом. Моя перша поїздка на Каннський фестиваль.

1985
Я їду на кінофестиваль в Кумамото. Коли я виходжу з залу, мене затягують в машину якудзи. «Моя година пробила», - така була перша думка. З великим ескортом мене супроводять у велику кімнату в якомусь усамітненому домі. Там на мене з похмурим виглядом чекає босс клану. Раптом він підходить до мене, його обличчя стає привітним: «Я вас привіз, тому що моя дочка мріяла зустрітися з вами і потиснути вам руку». Я потиснув руку боссу, його дочці і мене повезли назад. У машині, оточений якудзами, я раптом пригадав дитинство: коли я був маленьким, мене оточували якудзи, друзі і знайомі мого батька, але мені вони не здавалися несхожими на інших людей, ще й давали трохи грошей на цукерки. Це був мій звичний світ. Тільки в школі мені сказали, що це нехороші люди і що вони чинять багато зла. Кінець кінцем моя мати змусила батька порвати з цими підозрілими людьми.

1987
Мене звільняють з NHK за «недостойну поведінку». За кілька днів до цього я влаштував справжній погром в редакції відомої щотижневої газети «Коданса» за те, що вона опублікувала фотографії моєї коханки.

1988
Я засновую свою власну фірму, “Office Kitano”, яка надалі фінансуватиме всі мої фільми, фільми моїх друзів, телефільми, радіопередачі, ток-шоу, виступи в кафе-театрах. Це дає мені відносну автономію порівняно з великими телекомпаніями і кіностудіями, як японськими, так і американськими і європейськими.

1989
Мій перший фільм «Жорстокий поліцейський», про поліцейського, у якого в очах не було холоду.

1993
«Сонатина». Я повертаюся до Канна, але цього разу вже як режисер і сценарист, і європейська преса, зокрема французька, починає говорити про мої фільми.

1994
Нещасний випадок на мотоциклі. Я був п'яний і немов збожеволів. Я гнав і не пам'ятаю, що відбулося потім. Я тільки щасливий, що залишився живий: два місяці лікарні і перекошена фізіономія (одна половина обличчя так і залишилася паралізованою). Під час одужання мене ще навідували диявольські думки, які навіювали, що мені слід було померти, що я занадто божевільний, щоб продовжувати жити, що я забагато п'ю. Якраз напередодні нещасного випадку всі мені говорили: «Ти якийсь дивний, чого тобі бракує?» Насправді на телебаченні і на радіо справи у мене йшли добре, але з кіно все було інакше: ніхто з японців не знав мене за моїми фільмами, тільки через акторів-манзаї і за комічними номерами на телебаченні. Цей випадок змінив моє ставлення до життя: відтепер я роблю все можливе, щоб заповнити своє життя, думати про інші речі: виконувати чечітку (у мене є свій дуже хороший номер), робити по фільму в рік (регулярні зйомки – це свого роду вивчення «науки про людину»). Я читаю наукові книги, книги про атомну бомбу, про запаси плутонію і тому подібне, і ніколи не читаю романів. Жорсткі науки стимулюють мою уяву і сексуальність. Взагалі-то, це речі, які вивчають в ліцеї, так що я повертаюся до своїх перших захоплень. Найбільше я боюся моментів бездіяльності, коли починаю думати про своє життя, яке й досі залишається катастрофою.

1997
«Фейєрверк» (Hana-bi), мій сьомий фільм, отримує “Золотого лева” на фестивалі у Венеції. Це було визнання. Але по великому рахунку мені від цього було ні гаряче, ні холодно.

1999
Нова катастрофа наздоганяє мене: смерть моєї матері.